У 2016 з Криму до Запоріжжя в Україні. У 2022 із Запоріжжя до невеликого містечка поблизу Ельблонга. Розповідаємо історію пані Юлії, якій знову довелося тікати від війни.
Перше десятиліття 21 ст. Український Крим. Вона зустрічає його, або він зустрічає її. Вони одружуються, народжується дочка Бася. Звичайна, нічим не примітна родина. Українці, але тата, маму та доньку, які починають будувати своє місце на землі, можна знайти в Польщі, Іспанії, Росії, США... по всьому світу. Ніщо не віщує катастрофи.
Вперше
У ніч з 20 на 21 лютого 2014 року російські «зелені чоловічки» розпочали атаку на Крим. Частина України була включена до складу Росії.
– Одного разу виявилося, що ми більше не живемо в Україні. Почалася окупація та русифікація. За «бути українцем» можна було дуже легко потрапити у конфлікт із законом. У школі директору дали вказівки: українську мову замінили російською і звели на необов’язковий факультативний предмет, розповідає біженка з України Юлія, яка зараз перебуває в одному із сіл поблизу Ельблонга.
Ця війна почалася не зараз. Росіяни напали на Україну ще в 2014 році, і відтоді українці стикаються з досвідом війни. – Ми почувалися заляканими, як громадяни другого сорту. Ми боялися говорити про те, що сталося, – продовжує пані Юлія. – Нам довелося дуже швидко вивчати російську, нікого не хвилювало, що Бася раніше не знала цієї мови. Уся сім’я одразу мала пристосовуватися до нової реальності. Ми витримали два роки і зрозуміли, що «русский мир» не для нас.
Коли наші герої вирішили тікати з Криму, вони не знали, що це лише початок...
Вдруге
У «вільній» Україні вони опинилися в Запоріжжі [південно-східна частина України] і там почали все спочатку. Знайшли роботу, почали будувати будинок... Народився син Тіма. І знову увійшли росіяни. Східна Україна швидко стала лінією фронту.
– Ми не очікували, що з нами трапиться щось подібне. Не роздумуючи ми зібрали найпотрібніше у два рюкзаки, я взяла Тіму на руки і нам знову довелося тікати, – розповідає біженка.
Сім'я сіла в машину і поїхала спочатку до Львова, а потім до польського кордону.
— По дорозі шок змішався зі страхом. Одна мить і ми знову були бездомними. Без надії і без місця на землі. По дорозі ми проїжджали повз пошкоджені танки, дороги та спалені машини. Ще теплі, від них все ще піднімався дим. А у протилежному напрямку мчали польські гуманітарні машини. І за це, за цю допомогу, я б хотіла вам дуже подякувати, – каже Юлія.
- Дорога до кордону зайняла два дні. На польській стороні чекав друг мого чоловіка Роберт.
- Колись ми познайомилися з чоловіком Юлії. Самої Юлії та її родини особисто я не знав, тільки з розмов у Facebook та в месенджері. Коли почалася війна, я написав, щоб кинули все і приїзждали. Місце знайдеться, - сказав Роберт, що з місцевості під Ельблонгом, який прийняв сім'ю Юлії.
- План був такий, щоб я перетнула кордон на машині. Це полегшило б моє життя в Польщі. Але на кордоні з’ясувалося, що черга на перехід стояла три дні. Я засумнівалася і хотіла повернутися, - розповідає біженка.
- Ми постійно підтримували зв’язок завдяки соцмережам. Коли вона сказала мені, що хоче повернутися, я написав, що вони впораються. Вони проїхали стільки кілометрів, не для того щоб здаватися майже в самому кінці, – продовжує пан Роберт.
- Насправді, якби не допомога чужих людей, ми б, напевно, повернулися, згадує Юлія.
- Автомобілем доїхати до кордону не вдалося. Спочатку на посту української армії мій чоловік залишив документи – своєрідну заставу, що не втече на польську сторону. Трохи далі відвіз родину, висадив на зупинці. Потім було прощання і ... чоловік повернувся. Нині служить десь на фронті в лавах української територіальної оборони.
Тим часом Юлією зацікавилися незнайомці. – Підказали, де менша черга, знайшли ночівлю. Наступного дня ми сіли в автобус, який довіз нас ще ближче до прикордонного пункту. Тоді польські волонтери посадили нас у свою машину і підвезли до самого шлагбаума, – розповіла біженка. – З польського боку я відчувала неймовірну допомогу. У кожному пункті нам завжди допомагали: щось поїсти, попити...
Але слід зазначити, що не всі можуть і хочуть евакуюватися. – Ми знаємо, що підступи до деяких міст заміновані. Люди бояться, - каже пані Юлія.
– Більше сміливості мають ті із західної України, хто мав якісь контакти з поляками. Вони знають, як пересуватися по Польщі, вони знають нас. Ті, хто на сході... мають занепокоєння. Не дивно: вони не знають мови, не знають нас, не знають, чи впораються, – додає пан Роберт.
У Польщі
Після кількох днів подорожі Юлія та її діти знайшли безпечний притулок в одному із сіл поблизу Ельблонга. – Я вперше за кордоном. Чесно кажучи, я ніколи раніше не була за межами Східної України. Я не очікувала, що мене так приймуть [і в цей момент пані Юлія показує відео з подарунками, які вона отримала в Ельблонзі]. Це було безцінно. Нам надали одяг, їжу та психологічну допомогу. Поляки допомагають на кожному кроці. І я хотіла би дуже подякувати вам за таку велику допомогу.
Дивлячись на цю сім’ю, я розумію, що це лише початок допомоги, яку їм треба надати. Наразі їхні найнагальніші потреби задоволені. Але... Басі 14 років і вона повинна ходити до школи. Юля, мабуть, хотіла б піти на роботу. Тімі всього два роки.
– Я вдячна полякам за допомогу. Я не знаю, що буде далі, як складеться наша доля. Якщо хтось в Україні читає і вагається тікати до Польщі чи ні, боятися нема чого. Поляки нам допоможуть – каже пані Юлія.
Tekst w języku polskim przeczytasz tutaj.
Примітка редакції: Дякуємо, пані Вікторіє, що допомогли нам перекласти цю інформацію українською.